Визначення місця проживання дитини в судовому порядку
08/08/2013
Перед парами, у яких є діти, у разі їх роздільного проживання незалежно від перебування у шлюбі неодмінно виникає питання: з ким з них залишаться діти. Деякі батьки можуть піти мирним шляхом, однак якщо сторони не в силах переступити через свої образи та емоції і в інтересах дітей досягти компромісного рішення самостійно, іншого виходу, окрім як залучити до справи орган опіки та піклування або суд, не залишається.Вищезазначена категорія спорів становить значний відсоток всіх сімейних справ. Вона ж є і однією з найскладніших як з моральної точки зору, так і процесуальної в частині підготовки доказової бази представниками сторін, оцінки доказів судом, процедури слухання і методів примусового виконання рішення. Найчастіше рішення по таких справах оскаржуються незадоволеною стороною в апеляційній і касаційній інстанції, що збільшує термін розгляду справи. До того ж такі спори можуть розглядатися судом повторно, якщо місце проживання дитини вже було визначено раніше, але обставини змінилися.
Трохи «рівніше»
Українське сімейне законодавство встановлює принцип рівності прав і обов'язків матері та батька стосовно дитини. Однак сформована судова практика при вирішенні питання про визначення місця проживання дитини в першу чергу керується принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 (Декларація). Згідно з цим принципом, малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Найчастіше розгляд таких справ перетворюється на формальність, оскільки суд заздалегідь встановив перевагу матері на проживання з нею дитини, а обставини справи з'ясовуються «для протоколу».
У батька ж шанс у «боротьбі» за дитини з'являється тільки у разі наявності «виняткових обставин». Переважно суди, вузько сприймаючи частину 2 статті 161 Сімейного кодексу України, під такими обставинами розуміють виключно випадки, прямо передбачені вищевказаною статтею, а саме: відсутність у матері самостійного доходу, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами або якщо мати своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Втім, наявність доказів одного або декількох подібних обставини не є гарантією того, що дитину передадуть на проживання з батьком. Кричущим прикладом судового формалізму є ухвала Верховного Суду України (ВСУ) від 30 березня 2011 року, коли ні спроби матері покінчити життя самогубством, ні її матеріальна незабезпеченість, ні бажання дитини проживати з батьком, ні висновок органу опіки та піклування на користь батька не здалися суду досить переконливими аргументами для визначення місця проживання дитини з батьком.
Прогресивні тенденції
До 2012 року, якщо батькові і вдавалося отримати позитивні рішення в судах першої та / або апеляційної інстанціях, то вищі суди, керуючись принципом 6 Декларації, практично в 100% випадків дитину залишали з матір'ю. І тільки в 2012 році при перегляді справ Вищий спеціалізований суд України (ВССУ) відійшов від дискримінаційного принципу пріоритету прав матері і прийняв ряд прогресивних рішень на користь батька. При цьому суд керувався Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (Конвенція) і закріпленим у ній принципом найкращого забезпечення інтересів дитини (ухвала ВССУ від 24 квітня та від 11 травня 2012 року), чим докорінно змінив усталену роками практику.
Так, в ухвалі від 11 травня 2012 ВССУ зазначив, що при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини необхідно виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. При цьому слід враховувати не тільки принцип 6 Декларації, а й Конвенцію та положення національного законодавства.
Представляючи інтереси батька, на противагу принципом 6 Декларації, доцільно використовувати норми Конвенції, яка будується на доктрині найкращих інтересів дитини і не встановлює дискримінаційних положень щодо пріоритету прав матері на виховання і проживання дитини з нею.
Важливо також у такій категорії спорів акцентувати увагу суду на тому, що Декларація, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН - не міжнародний договір у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України «Про міжнародні договори України». Вона встановлює основні принципи в сфері забезпечення прав дитини і носить виключно рекомендаційний характер під час формування внутрішнього законодавства.
Конвенція є міжнародним договором, приєднавшись до якого в 1991 році, Україна взяла на себе зобов'язання щодо забезпечення прав дитини, закріплених у цьому документі. Конвенція - частина законодавства України, як міжнародний договір має пріоритет над національним законодавством, її застосування обов'язкове. Вона ґрунтується на принципах, закріплених у Декларації, і розвиває її положення, встановлюючи зобов'язання для країн-учасниць.
Національне сімейне законодавство, яке будується на основі Конвенції, передбачає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини суд виходить з принципу рівності прав і обов'язків обох батьків, віддаючи перевагу тому з них, хто може створити найбільш сприятливі умови для виховання дитини.
Неможливо обійти увагою і роз'яснення постанови Пленуму ВСУ від 12 червня 1998 року, згідно з якою, вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (у тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав і обов'язків батька і матері щодо своїх дітей, повинен прийняти рішення, що відповідає інтересам неповнолітніх. Незважаючи на те, що постанова в 2007 році втратила чинність, ВССУ та ВСУ досі нею керуються і в своїх рішеннях вказують на необхідність її враховувати судам при прийнятті рішень.
Так, в ухвалі від 11 травня 2012 ВССУ зазначив, що при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини необхідно виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. При цьому слід враховувати не тільки принцип 6 Декларації, а й Конвенцію та положення національного законодавства.
Представляючи інтереси батька, на противагу принципом 6 Декларації, доцільно використовувати норми Конвенції, яка будується на доктрині найкращих інтересів дитини і не встановлює дискримінаційних положень щодо пріоритету прав матері на виховання і проживання дитини з нею.
Важливо також у такій категорії спорів акцентувати увагу суду на тому, що Декларація, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН - не міжнародний договір у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України «Про міжнародні договори України». Вона встановлює основні принципи в сфері забезпечення прав дитини і носить виключно рекомендаційний характер під час формування внутрішнього законодавства.
Конвенція є міжнародним договором, приєднавшись до якого в 1991 році, Україна взяла на себе зобов'язання щодо забезпечення прав дитини, закріплених у цьому документі. Конвенція - частина законодавства України, як міжнародний договір має пріоритет над національним законодавством, її застосування обов'язкове. Вона ґрунтується на принципах, закріплених у Декларації, і розвиває її положення, встановлюючи зобов'язання для країн-учасниць.
Національне сімейне законодавство, яке будується на основі Конвенції, передбачає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини суд виходить з принципу рівності прав і обов'язків обох батьків, віддаючи перевагу тому з них, хто може створити найбільш сприятливі умови для виховання дитини.
Неможливо обійти увагою і роз'яснення постанови Пленуму ВСУ від 12 червня 1998 року, згідно з якою, вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (у тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав і обов'язків батька і матері щодо своїх дітей, повинен прийняти рішення, що відповідає інтересам неповнолітніх. Незважаючи на те, що постанова в 2007 році втратила чинність, ВССУ та ВСУ досі нею керуються і в своїх рішеннях вказують на необхідність її враховувати судам при прийнятті рішень.
Діти в пріоритеті
Категорія справ про визначення місця проживання дитини залишається однією з найскладніших, оскільки від правильного вирішення справи залежить не тільки задоволення справедливих вимог сторін, але і подальша доля дитини. Не може не радувати той факт, що останнім часом спостерігаються позитивні зрушення у судовій практиці. Якщо ще кілька років тому свідомі юристи, пояснюючи перспективу подібної справи в суді, успіх оцінювали дуже скептично, то зараз - турботливий батько з грамотно складеним процесуальним документом, підкріпленим солідною доказовою базою, має всі шанси залишити дитину, але для цього потрібно бути готовим пройти кілька судових інстанцій.
Ольга Лепіхіна - юрист ЮФ «Астерс», м. Київ
- При розподілі майна подружжя визнання права власності на частину будинку гарантує і право власності на земельну ділянку, де він розташований
- КСУ роз'яснив, як ділити майно приватного підприємства
- Прийшла пора платити за рахунками своєї половинки
- Аліментарно?
- Сімейний адвокат. Юрист по сімейним справам та спорам
